"Служити будуть всі". Чи було таке в історії і чи можливо в Україні

З весни 2024 року в Україні посилилась мобілізація. Тенденція – ухил в сторону примусового, а не добровільного залучення чоловіків до війська.

Щоправда, офіційний Київ не каже, що країні потрібна "тотальна мобілізація". Назагал озвучуються цифри необхідного поповнення від 200 до 500 тисяч військових.

Але тезу, що "служити мають всі українські чоловіки" періодично поширюють популярні військові командири та експерти.

Наприклад, про це в інтерв'ю ВВС у липні 2023 року казав ветеран АТО, голова волонтерського фонду "Повернись живим" Тарас Чмут. "Ви маєте бути готовим до того, що в цій війні всі будуть служити - так чи інакше, рано чи пізно", – наголошував він, пояснюючи, що не одномоментно, але поступово до війська має бути залучене все чоловіче населення країни.

Схожі тези озвучували і командири, зокрема з Третьої штурмової бригади ЗСУ та інших бойових підрозділів.

У жовтні аналогічну заяву зробила заступниця міністра оборони Наталія Калмикова.

"Країну доведеться захищати кожному з нас. І краще прийти та самому знайти підрозділ, в якому хочеш служити й мобілізуватись до нього", – сказала вона в ефірі телемарафону.

Щоправда, пізніше в командуванні генштабу ЗСУ пояснили, що йдеться начебто не про те, що "служити" мають всі, а "оновити військово-облікові" дані мають всі.

Скільки чоловіків в Україні?

Для того, щоб зрозуміти, скільки чоловіків має служити на війні, необхідно знати, скільки їх усього є в Україні.

Але насправді відповіді на таке елементарне питання немає.

Останній всеукраїнський перепис був у 2001 році, й тоді він зафіксував 22,4 млн чоловіків серед 48,5 млн населення.

Вочевидь, за минулі 23 роки кількісний склад населення суттєво змінився.

За оцінками Державної служби статистики, на 1 лютого 2022 року, перед початком повномасштабної війни, постійне населення складало близько 41 млн.

Після початку російського вторгнення Держстат перестав оприлюднювати таку інформацію.

Інститут демографії вважає, що на 1 січня 2023 року населення України було в діапазоні від 28 до 34 мільйонів. Така велика похибка пов'язана з відсутністю точних даних про кількість осіб, що виїхали після початку війни, померли чи залишились на окупованій території.

Визначити, скільки серед них чоловіків призовного віку, також не так просто.

За інформацію Державної служби статистики, до початку вторгнення на українській території було майже 10,2 млн чоловіків віком від 25 до 60 років. Тобто тих, хто теоретично підлягав би мобілізації у військо.

Розрахунки Держстат здійснював на основі адміністративних даних щодо реєстрацій народження і смерті та зміни місця проживання.

Найбільша загадка – скільки зараз в Україні залишилося військовозобов'язаних чоловіків?

Тобто, на який мобрезерв може розраховувати командування Сил оборони?

Очільник парламентського комітету з питань нацбезпеки Олександр Завітневич заявив в інтерв'ю ВВС, що таких даних держава не має.

"Давайте відверто, це вже всі визнають – до повномасштабного вторгнення і раніше, всі ці 30 років, повноцінно мобілізацією не займалися. Тим більше на військовий облік, який повинен бути, ніхто не звертав уваги, не оновлював свої дані. Виходить, що країна і військове керівництво не знають реальний мобілізаційний ресурс – скільки у нас людей здатні взяти до рук зброю".

Його колега, очільник економічного комітету Дмитро Наталуха оцінює мобілізаційний потенціал в "мінімум 5-6 млн чоловіків".

Закордонні і українські ЗМІ спробували на основі статистичних даних вирахувати цю інформацію.

В американського видання Financal Times вийшло число 3,7 млн чоловіків, які теоретично можуть поповнити українське військо. Інші 7 млн – це ті, хто вже служать, виїхали за кордон, залишились на окупованих територіях, чоловіки з інвалідністю, заброньовані на підприємствах.

"Українська правда" дійшла до схожих висновків, нарахувавши 4,3 млн мобрезерву, а видання "Тексти" – майже 4,9 млн.

Щоправда, всі ці розрахунки не враховують економічного бронювання, яке може бути введене в Україні і забере орієнтовно 1-2 млн з мобрезерву.

На початку червня речник міноборони Дмитро Лазуткін в ефірі телемарафону, коментуючи оновлення даних військовозобов'язаними, призовниками і резервістами, заявив, що цю процедуру виконали 1,6 млн чоловіків, що 15% від усіх.

Нескладними математичними розрахунками можна дійти до висновку, що загальну кількість чоловіків призовного віку міністерство оцінює в 10,6 млн.

Однак на прохання ВВС підтвердити чи спростувати це в прес-службі відомства заявили, що не можуть розголошувати дані про кількість мобрезерву. У відповіді на запит йдеться, що наказом міністра від 17 жовтня 2023 року ці дані визначені "інформацією з обмеженим доступом".

Чи можлива "тотальна мобілізація"?

Масова мобілізація в країні може бути успішна, якщо її підтримує та розуміє доцільність більшість населення.

Однак, після ухвалення закону про посилення мобілізації соцопитування на цю тему провела лише одна організація – Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). Вона опитала 26 травня – 1 червня методом телефонних інтерв’ю 2 011 дорослих мешканців України. Їх запитали, чи підтримують вони закон про мобілізацію.

Результати показали, що серед українців немає однозначного ставлення до цього. Близько третини заявили, що підтримують, а близько 50% заявили, що повністю або частково – ні.

Виконавчий директор КМІС Антон Грушецький пояснює ВВС Україна, що ці цифри не можна тлумачити так, що люди не підтримують мобілізацію.

За його словами, ті, хто проти закону, могли вважати його, наприклад, "занадто м'яким" і виступати за більш жорсткі механізми призову людей до війська.

"Можемо констатувати, що попри суперечливе ставлення до самого закону, в більшості українців є розуміння, що мобілізацію треба проводити, – каже він. – Люди усвідомлюють ризики свого особистого існування, й існування української нації".

За його словами, соцопитування на тему мобілізації проводяться, але не публікуються зараз в країні через "чутливість" питання.

"Є різні причини не публікувати результати цих опитувань. У випадку мобілізації це питання дуже чутливе".

Соціолог погоджується з тим, що кадри "виловлювання" на вулицях військовозобов'язаних відіграють деструктивну роль в настроях українців. Але, вважає він, ці випадки не є репрезентативними, у більшості громадян спілкування з ТЦК і правоохоронцями відбувається без ексцесів і застосування фізичної сили.

Чи може в Україні бути конфлікт між тими, хто воював, і тими, хто ухилився від цього обов'язку?

Антон Грушецький звертає увагу, що останнє опитування КМІС не показує серйозного розділення українців, зокрема у ставленні до війни. Більшість опитаних, а саме 44% сказали, що в суспільстві панує єдність. Тобто з цього не можна сказати про розділеність українців на тих, хто воює, і тих, хто ні.

"Я б сказав, що це питання – де ви були під час війни – може бути в майбутньому лінією розламу. Але наразі його не існує".

Соціолог пояснює це тим, що більшість українців відчуває себе залученими до війни через турботу про друзів і родичів у війську, донати і волонтерство.

Що стосується закликів окремих військових до "тотальної мобілізації", то він називає їх "зрозумілими, але емоційними" і зауважує, що це майже неможливо реалізувати.

Військовий експерт і історик Михайло Жирохов вказує, що теоретично можливо за допомогою жорсткого примусу мобілізувати 3,5-4 млн мобрезерву в Україні. Але немає відповіді на питання, як держава їх всіх підготує, озброїть і зможе утримувати.

Раніше представники української влади казали, що економічно одного військового утримує праця 4-5 людей в тилу.

Також вже зараз, з посиленням мобілізації, каже Жирохов, відчуваються проблеми з неготовністю навчальних центрів прийняти таку кількість новобранців.

Є проблема з кількістю фахових інструкторів і розміщенням людей. Зокрема, через загрозу ракетних ударів заборонено зосереджувати в одному місці великі групи мобілізованих. Це призводить до логістичних труднощів при організації їх підготовки.

"Інструктори, з якими я спілкуюся, відверто кажуть, що це капець. Терміни підготовки вже вимушено скорочуються", – пояснює ВВС Жирохов.

Однак, повторює він, технічно реалізувати "тотальну мобілізацію" все ж можливо, такі приклади вже були в історії.

Примусова мобілізація в світі та Україні

У минулому сторіччі до методу примусового залучення у військо майже всіх чоловіків і навіть жінок приходили керівники Німецької імперії та нацистської Німеччини.

До прикладу, на серпень 1914 року чисельність німецького війська складала близько 800 тисяч осіб, але до кінця Першої світової за рахунок мобілізованих зросла до 11 млн.

Активний призов на службу цивільних працівників, зокрема фермерів і залізничників, підірвав економічну спроможність імперії і був одним з чинників програшу у війні.

Але тоді активно збільшувалась не лише німецька, але й армія Російської імперії, куди входила і територія сучасної України.

На початок війни російська армія мала 1,5 млн бійців, але до кінця Першої світової вона виросла у 10 разів – до 15,5 млн. Є свідчення, що більшість мобілізованих відправляли на фронт без належної підготовки, хоч і в повному спорядженні

Проблеми з утриманням такої величезної військової машини і деморалізації більшості бійців у підсумку призвели до виходу з війни і розвалу Російської імперії.

В нацистській Німеччині до "тотальної мобілізації" влада перейшла, коли в 1943 році відчула суттєві проблеми на східному фронті.

Згідно з наказом Адольфа Гітлера, всі чоловіки віком від 16 до 65 років і жінки 17-45 років мали терміново з'явитися на збірні пункти, звідки їх направляли на примусові роботи або у військо.

Все доросле населення Третього Рейху стало військовозобов'язаним і мало працювати на оборонних підприємствах чи воювати в лавах збройних сил.

У результаті німецька армія отримала близько 1 млн нових бійців, а приблизно 2 мільйони поповнили трудовий фронт. Але призов до збройних сил мобілізованих став можливим лише внаслідок масового використання на роботах в тилу військовополонених та іноземців.

Як відомо, в підсумку навіть "фольксштурми", тобто загони народного ополчення, куди німці в останні місяці війни набирали всіх, кого можливо, не врятували Гітлера від поразки.

Що стосується України, то в дослідженнях істориків є чимало свідчень, що вона також постраждала від "тотальної мобілізації" під час Другої світової.

Цікава паралель – в ту війну Україна (тоді ще – УРСР) входила майже з таким самим складом і чисельністю населення, як і в російсько-українську 2022 року.

На початок 1940 року нараховувалось приблизно 41,3 млн громадян на її території.

З червня 1941 до відступу радянських військ в Червону армію встигли мобілізувати приблизно 2,5 – 3,1 млн українців, пише дослідниця Людмила Рибченко.

Після звільнення території УРСР від німецьких військ, з середини 1943 року, радянська влада перейшла до "тотальної мобілізації" українських чоловіків.

За даними відомого історика Владислава Гриневича, радянське керівництво вважало, що українці "недостатньо опиралися" наступу німецьких військ. Відповідно після звільнення УРСР почалась кампанія з "помсти" за цю "зраду".

"1943 року радянське командування видало спеціальну директиву, в якій вказувалося на необхідність ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов’язаних із визволених районів. Армія практично одержувала карт-бланш на "використання" людських ресурсів", – пише фахівець.

Активні мобілізаційні заходи Червона армія розгорнула з перших же днів вступу на українську землю. І вони не припинялися до кінця 1944 року.

Чоловіків могли призвати як безпосередньо армійські підрозділи, так і оперативно розгорнуті військкомати.

Забирали чоловіків віком від 17 до 50 років. Медичне обстеження було мінімальне і майже не давало шансу уникнути служби. Від мобілізації звільнялись партійні чиновники, голови сільрад, колгоспів, лікарі, висококваліфіковані спеціалісти з сільського господарства, а також духовенство.

Українців без необхідного навчання і часто навіть без спорядження відразу кидали в бій. Вони начебто мали "власною кров’ю змити провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним".

Більш того, мобілізованих призовників тримали на збірно-пересильних пунктах, обгороджених колючим дротом, без санітарних умов і їжі, а доправляли їх туди під конвоєм.

Відповідно до підрахунків, проведених істориками на підставі виявлених документів, усього в 1943—1944 роках в Україні у Червону армію мобілізували від 2,5 до 3 млн. Інколи називають цифру навіть в 4 млн. За приблизними підрахунками, доросле чоловіче населення України тоді складало близько 5,6 млн осіб. Тобто повторна мобілізація зачепила понад 50% чоловічого населення.

Усього за роки війни в Червоній армії відслужили 7 млн українців, це чверть від її складу. Загинув кожен другий український боєць.

Відновити демографічну ситуацію після Другої світової в Україні вдалося лише за 20 років.