Спомини
Василь Верига
(Продовження 2)
В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ В РОГАТИНІ
Одного дня десь на початку серпня на ранішній збірці бунчужний сотні забажав столяра з помічником. До роботи зголосився Процик з третьої чи четвертої групи нашого цуґу. Процик був резервовим польським підстаршиною і до нас, здається, прийшов з розділеної 2-ої сотні, а тому що по-німецьки він не говорив він викликав мене за свого помічника і перекладача. І так ми вдвійку стали на працю в таборі тоді, як сотня пішла на вправи.
Бунчужний показав нам, що він хоче робити і я то пояснив Процикові. Ми взяли пилку, сокиру та молотки і пішли до роботи, а бунчужний з нами. При роботі бунчужний підійшов до нас і розпочав розмову випитуючи, хто ми такі з дому тощо. Я йому розповів про себе включно з тим, що я їхав на учительські курси, а приїхав до Гайделяґру. Після цього він пояснив мені, що є такий закон, що кожний студент, який був покликаний до війська перед кінцевими іспитами, а зокрема перед матуральними, може дістати відпуску на самі іспити з війська.
— Чи ви думаєте, що я міг би підпасти під категорію таких студентів, — запитав я.
— Я думаю, що так. Якщо ви там маєте когось на тих курсах, щоб вас докладно поінформував, коли починаються іспити, то я певний, що ви дістанете відпустку. Покажіть мені документи, які підтверджували б ваше оповідання.
По роботі я заніс йому посвідку прийняття на учительські курси в Рогатині. Бунчужний зробив собі якісь замітки у своїм записнику й пообіцяв поговорити про те з комендантом сотні. Я ще того самого дня написав листа до своїх колегів на курсах, щоб вони мене поінформували, коли починаються матуральні іспити.
В п'ятницю 14 серпня, коли я повернув в полудне з вправ, я дістав листа від мого товариша з Рогатина, в яному він мене інформував, що іспити починаються в п'ятницю 14 серпня, тобто того самого дня, коли я дістав листа. Я негайно поінформував про те сотенну канцелярію. Коли я повернувся з вправ пополудні мене поінформували в сотенній канцелярії, що всі документи на мій виїзд до Рогатина готові, тільки бракує підпису коменданта сотні, якого т��пер ��емає ��ле заступ��є ��ого ��кийсь молодий унтерштурмфюрер, до якого мені треба піти за підписом, якщо він сьогодні вже не прийде до сотні.
Щойно на другий день рано я застав заступника команданта сотні у старшинських бараках і я вже міг їхати. Але перед тим я ще мусів піти на оглядини до бунчужного та мого команданта чоти. Вони ствердили, що в уніформі, на якій немає жодних відзнак, я їхати не можу. Беккер почав шукати мені за мундуром з відзнаками і дістав його від якогось молодого СС-мана, який був дещо менший від мене, але якось я у його піджак вліз. Він мав на вилогах есесівські відзнаки і мене автом відтранспортовано до Дембіци на станцію.
На двірці в Дембіці я розминувся з групою відвідувачів до Гайделяґру, відвідати своїх синів чи знайомих. Але говорити з ними не було часу, бо якраз наспів мій потяг на Львів.
До Львова я приїхав у пополудневих годинах і спішився відвідати ще "
SS- Erganzugsstelle" (уряд доповнень Дивізії Галичина), де мені мали дати ще якісь документи до семінарії в Рогатині та до Відділу Науки й освіти. В уряді доповнень не було проблеми, зате гірше було з відділом Науки й освіти, який був замкнений у суботу пополудні. Радили чекати аж до неділі, але я вирішив поїхати до Рогатина. Тому, що ще трохи було часу до від'їзду потягу на Станиславів, я зайшов до Військової Управи. Там мене прийняв здається С. Волинець, бо сотника О. Навроцького не було в бюрі, який мене випитував про умовини в Гайделяґрі, при чому він мені заявив, що я є перший доброволець, який приїхав на відпустку.
Зі Львова я виїхав десь під вечір, так що коли я висів у Ходорові, то сонце вже було зайшло. Я трохи там ще мусів чекати на потяг до Рогатина. До речі, я мусів їхати в вагонах, які мали табличку "тільки для німців". В Ходорові не було багато пасажирів і купе, в якому я зайняв місце, їхав ще один якийсь військовий та одна дівчина, яка висіла, так само як і я, в Рогатині. Тому що ми вже познайомилися у вагоні, я запитав дівчину, де є найближчи�� готель у Рогатині. Довідавшись, що я взагалі не знаю Рогатина, вона запропонувала мені нічліг у хаті її родини.
— Мама напевно радо Вас прийме, коли довідається, що ви з нашої Дивізії. На дворі вже було досить темно і я думаю, що та дівчина боялася сама йти додому й тому запросила мене до себе до хати. Вона не мешкала в самому Рогатині, а під Рогатином так, що треба було йти, мабуть, зо три кілометри. По дорозі вона показувала мені гору, за якою є село, з якого походила славна Роксоляна, яка трясла Турецькою імперією в ХVІ-му століттю.
Тому що на другий день була неділя, я нічого не міг полагодити. Щойно в понеділок рано я вибрався до учительської семінарії. Директор семінарії, д-р Кость Кисілевський, оглянув усі мої документи у картотеці, як і ті, що я привіз з собою і заявив, що він мене не може допустити писати матуральні іспити, бо я на це не маю дозволу з Відділу Науки й Освіти у Львові. Мої військові посвідки його не зобов'язують, бо він підлягає розпорядженням Відділу Науки й Освіти, а не якійсь там команді у Гайделяґрі чи "
SS- Erganzugsstelle" у Львові.
— Щоб не тратити часу, — просив я директора, — прошу дозволити мені писати іспити під умовою, що проф. Мак із ВНО на це погодиться.
— Ваші документи управнюють вас бути учасником курсу, а не складати матуральні іспити, — відповів директор Кисілевський.
— А чи не могли б ви зателефонувати до ВНО у Львові та зреферувати мою справу, — запитав я.
— Коли вам треба, то телефонуйте і просіть, щоб професор Мак зателефонував до мене. Якщо він допустить вас до письмових іспитів, тоді ви можете писати.
Я зрозумів, що у директора Кисілевського не було навіть доброї волі піти назустріч мому проханню, тому я більше не мав що робити, як тільки снонтактуватися телефоном з проф. Маком у Львові і просити його про дозвіл. Я вийшов з канцелярії директора і попрямував до Українського Допомогового Комітету, який приміщувався у невеличкому будинку при головній дорозі, недалеко від семінарії. В УДК мене прийняли дуже ввічливо і я кілька разів пробував дістати проф. Мака, але його не було у бюрі і секретарка не знала коли він прийде. Я просидів там може зо дві години і все безуспішно.
Коли я так безрадно сидів і чекав на телефон, бо час до часу ним користувалися також урядники і в місцевих справах, до канцелярії зайшов якийсь добродій. Те що я був у військовій уніформі та ще й з есесівськими відзнаками звертало на мене увагу усіх, бо така уніформа не була радо бачена в українських установах і не ворожила нічого доброго. Згаданий добродій підійшов до одного з урядовців і щось його запитав, а після того підійшов до мене і запитав:
— То ви є з дивізії "Галичина"?
— Так, — відповів я.
— Ну то будьмо знайомі. Я називаюся Ратич і маю двох синів у Дивізії. — Він привітався зі мною і став випитувати мене, що я тут роблю. Я коротко розповів про свої клопоти.
— Я не думаю, що вам взагалі вдасться сконтактуватися з професором Маком, бо він тепер роз'їжджає по Галичині. За кілька днів він має бути в Рогатині в учительській семінарії при усних іспитах, — говорив проф. Василь Ратич.
З його розмови видно було, що він співчуває зі мною і хотів би мені якось допомогти.
— Я попробую ще говорити з директором Кисілевським, — сказав він, — і можливо ще вдасться щось зробити. Він ще щось поговорив з урядовцем УДК і, звернувшись до мене, сказав: "Ходім!". Ми вийшли і пішли знову у сторону семінарії. По дорозі він запитав мене, де я зупинився.
— В готелі, недалеко від семінарії.
В готелі тепер не добре перебуват��, бо там брудно та ще можна якоїсь біди набратися. Ви краще заберіть свої манатки з готелю і ходіть наразі до мене.
Я послухав проф. Ратича і по дорозі забрав свої манатки з готелю і разом з ним пішов до його дому. За декілька хвилин ми були у домі панства Ратичів і мене дуже тепло привітала пані Ратич. Вона також згадала про синів в Дивізії і запізнала з третім, який ще був рішуче замолодий до війська.
— Ви, мабуть, голодні, — сказала вона до мене. — Заходьте ось до цієї кімнати і спочиньте, а за той час я вам приготую щось перекусити. Ви пару ночей можете перебути в нас, заки не знайдете собі якогось приватного мешкання. В готелі вам не було б вигідно.
Пані Ратич запровадила мене до кімнати і вийшла. Я сів на крісло і почав розглядатися по кімнаті. На одній стіні я побачив фотографію-портрет дівчини у військовій уніформі з баґнетом при боці. Світлина була дуже подібна до господині дому.
Коли я так приглядався до світлин, до німнати прийшла пані Ратич, яка підтвердила мої здогади, що це її портрет.
— Я була при Січових Стрільцях і підстаршиною УГА, — сказала. Моя повага перед цею жінкою ще більше зросла, я знав жінок, які були медсестрами, але про дівчат-вояків УСС я тільки читав, про Софію Галечко, Олену Степанівну. Знав що ще було й інші, але прізвищ їх не пам'ятав. Тепер збігом обставин я стрінувся ще з одною Ганною Дмитерко-Ратич, будучи гостем у її домі.
Пані Ратич покликала мене на перекуску.
— Мого чоловіка нема вдома, але він скоро поверне, — сказала. По перекусці я вийшов надвір. Господиня дому стояла біля плоту і розмовляла з якоюсь огрядною сусідкою.
— Це пані Угрин-Безгрішна, дружина професора Миколи Угрина-Безгрішного, про якого ви, мабуть, чули, бо ��ін також пішов до Дивізії.
— Угрина-Безгрішного в Дивізії я не стрічав, бо він, як колишній старшина УГА, був на старшинському перевишколі. Однак це прізвище було мені відоме з літератури. Я читав його поезії.
По якомусь часі вернувся проф. Ратич і повідомив мене, що перед 2-ою годиною я маю зголоситися до директора семінарії.
Ще далеко до другої я вже чекав перед канцелярією директора, який остаточно дозволив мені писати решту іспитів під умовою, що проф. Мак це затвердить і допустить мене до усних іспитів. Одночасно він заявив, що я мушу ті іспити, додатково писати, які я стратив, української літератури, музики й рисунків. Як і коли я це мав зробити — про це я мав сам договоритися з відносними професорами. Я чемно подякував і, виходячи, засалютував по-військовому і вийшов. В 2-ій годині я вже сидів за лавкою і писав іспит.
Клопоту з письмовими іспитами я не мав, бо педагогічні предмети такі, як педагогіка, дидактика тощо я вивчав минулого року на курсах у Тернополі. Знав я вже дещо і з моєї трирічної практики так, що я вже міг говорити також і про практичне застосування деяких теорій. Інші предмети, як історія, географія чи література не справляли труднощів, бо їх я вивчав у гімназії і тепер довелося до них підходити тільки з педагогічного боку. Так само із тих предметів, які я мусів надробляти, не було великих труднощів, але про два із них варто згадати, а саме з музики та рисунків.
Перший іспит, що я мусів надробляти, був з музики. Прізвища професора я не пам'ятаю, але він на початку сказав мені прочитати ноти, що не було для мене трудно, бо я ходив один рік надобов'язково на лекцію музики в Заліщиках. Одначе, коли професор подав мені свою скрипку і сказав заграти на ній — це вже була інша справа. Я в пам'яті пробіг усі правила, як треба тримати скрипку й намагався зробити якнайкраще. Професор сидів на кріслі і пильно мене обсервував. Але коли я потягнув смичком по струнах, то він зірвався з крісла, як би його оса вкусила в те місце, на якому він сидів.
— Чи ти колись грав на скрипці? — запитав він обурено.
— Грав, пане професоре!
— Так що ж ти вмієш грати? — "Вляз котек на плотек".
— Та ж це пісня, яку грається на перших лекціях музики.
— Але то все, що я навчився грати на скрипці. Я вмію краще грати на мандоліні.
— Ми на програмі маємо предмет гри на скрипці, а не на мандоліні. Як ти смієш з таким знанням музики приступати до матуральних іспитів?
— Я взагалі не знав, що тут треба здавати іспит з музики. А крім того, я не збираюся бути вчителем музики.
Він безнадійно подивився на мене, розложив руками і сказав, що він ще мусить порадитися директора, що ��і мною зробити.
Я вийшов з кляси знеохочений. Переді мною був ще додатковий іспит з рисунків у професора Юліяна Крайківського. А тому, що з мене рисівник такий самий, як музика — то я таки добре потерпав. Але Крайківський якось не показувався в семінарії тоді, як я там бував, і я постійно за ним шукав. Вже навіть деякі мої новонабуті товариші допомагали мені в моїх розшуках. І ось одного дня вже таки перед усною матурою, мене поінформували, що бачили Крайківського у парку коло церкви. Хтось мені сказав, що він бувший військовий старшина і все ще любить військову поведінку.
Пам'ятаючи про цю інформацію, я пішов до вказаної лавки, на якій сидів мій професор і читав газету, засалютував по-військовому і сказав, що я маю здавати у нього іспит з рисунків, бо якраз тепер здаю матуральні іспити як екстерніст. Крайківський зміряв мене поглядом згори на долину та поставив мені декілька питань про мою освіту, де ходив до гімназії та хто вчив, а потім і про Дивізію. Коли я остаточно запитав його коли маю прийти до іспиту, він відвовів:
— Скажіть директорові, що ви здали іспит з рисунків. — Я був заскочений такою відповідю і мені здавалося, що я його не зрозумів.
— Чи це означає, що я не маю здавати іспитів з рисунків?
— Ні, це означає, що ви іспит здали, — відповів він і занурив голову в газету. Так закінчилось моє надроблювання іспитів.
Крім того, була у мене ще одна неприємна історія з письмовим іспитом з німецької мови. Тому що я мав на собі німецьку уніформу, багато з моїх товаришів чомусь уявляло собі, що для мене німецьке — то забавка, що я можу без труду написати не одну, а дві задачі напротязі двох годин.
Тому що я був єдиний у військовій уніформі — я був свого рода атракцією, бо ніхто ще не бачив добровольця дивізії "Галичина" в уніформі. На рогатинських курсах я познайомився з рядом молодих учителів та учительок, які так само, як і я, працювали не маючи педагогічної освіти, а тільки загальну гімназійну.
Перед письмовим іспитом з німецької мови я пообіцяв щонайменше двом молодим учителькам (одну з них здається всі кликали "Кіця"), що я допоможу їм у письмовому іспиті. Коли ми вже дістали наші теми, я дістав від когось картку з проханням "СС! Напишіть хоч одну сторінку на котру-небудь тему, бо я не можу рушити". Одна із тем була вільна, яка менш більш звучала: "Напишіть один день свойого зайняття". Я почав був писати мій один день у Гайделяґрі, починаючи від першого свистка до вставання, кінчаючи на останнім, що проголушував нічну тишу. Що найменше я так плянував. Але коли я дістав такого "розпучливого листа", я постановив піти на допомогу християнській душі і написав короткий перебіг дня учителя в час шкільного року. Я написав і передав і за те дівчина зап��атила мені вдячним поглядом. Коли я далі продовжував писати свою задачу, я дістав одну відповідь написану на брудно, щоб я "тільки переглянув". Я зробив і це. Але в той же сам час я зі своєю темою зайшов заледве до половини, а час уже наглив неабияк. Я приспішив писати і заки прийшов час віддавати письмові іспити — я кінчав ще останнє реченя, чи пак намагався його закінчити.
Десь на другий чи третій день мене покликав до себе професор німецької мови і сказав, що мій іспит виглядає так, якби його писало двоє різних людей. Перша половина написана добре і старанно, завважив він. а друга недбало і з поважними помилками.
— Ви мусіли початок від когось відписати, — говорив він.
— Ні, пане професоре, те все що є написане — то написав я самий. Справа в тому, що я першу частину писав набрудно, потім перечитував і щойно тоді переписав на чисто. Одначе коли я поглянув на годинник й завважив, що я готов взагалі не скінчити, як буду так далі писати, я взявся писати відразу на чисто і до того з поспіхом. Ось чому у мене так різниться перша половина від другої.
Я не знаю чи він повірив мені чи ні, але більше про мій письмовий іспит з німецької мови я нічого не чув і на свідоцтві дістав задовільну оцінку.
23 серпня відбувалися усні матуральні іспити при участі проф. Мака з Відділу Науки й Освіти у Львові. Я, як звичайно, прийшов в уніформі і, коли я зайшов перед матуральну комісію, директор семінарії щось шепнув йому на вухо. Коли прийшла черга на мене, проф. Мак сам мене питав з німецької мови та з українського правопису. Я відчував, що все було гаразд. Не був тільки певний за музику. Одначе, коли на другий день я прочитав список тих, які здали учительські матуральні іспити, моє прізвище видніло поміж ними. Ще того самого дня після відвідин у панства Ратичів, я вже був в дорозі додому.
НА ВІДВІДИНИ ДОДОМУ
Вечером того самого дня я вже був у Чорткові і, приступивши до віконця, почав говорити з якоюсь молодою урядничкою. Як виявилось, це
була не тільки українка, що на залізниці не часто траплялося, але й сестра одного добровольця Дивізії. Довідавшись, що мої потяги вже виїхали, вона сказала до мене:
— Ви могли б заночувати в нас і я певна, що мої батьки будуть вас радо бачити, щоб довідатися дещо про ваше життя-буття у Дивізії тим-більше, що мій брат є у тій самій сотні, що й ви.
В даній ситуації я не міг нічого більше собі бажати, бо це було, як у нас кажуть, "ліпше щастя, як готові гроші". Замість самому турбуватися нічлігом — нічліг сам напрошується. Я переночував у батьків мого товариша по сотні, де мене прийняли, як рідного сина. На другий день я вже був у моєму рідному селі. Це була дуже приємна візита, але одночасно вона справляла також і чималу прикрість, зокрема для моєї хворовитої мами. Справа була в тому, що за два дні у нас мав бути храмовий празник Успення Пресвятої Богородиці й того ж самого дня мені припадало виїздити з дому до Гайделяґру, щоб прибути там на час. Це було прикро і для мене і для моєї мами. З уваги на це, я рішився їхати день перед тим, тобто 27 серпня. Я попращався з мамою і братом і виїхав на одну добу раніше.
27 серпня я приїхав до Чорткова й, маючи одну добу до диспозиції, я виїхав ще на мою посаду до Рожанівки, тим більше що було добре получення. Потяг на Заліщики був переповнений, але вагони "тільки для німців" були майже порожні.
Я зайшов до одного з купе. Там було двоє людей, які зі собою розмовляли по-польськи й тому я не хотів заходити з ними в розмову. Я підійшов до вікна й почав розглядатися вздовж потягу. Яке ж було моє здивування, коли в одному із сусідніх вагонів я побачив молоду провідницю з дитячого садка в Рожанівці. Я закликав її до свого вагону, до якого до речі, вона не дуже рвалася. По хвилині вона ввійшла до мого купе й почали розмову. Дівчина була одягнена у гарну вишивану блюзку й була здивована, що тут порожньо, а в сусідньому вагоні було переповнено, або як то кажуть "не було де голці впасти".
Потяг рушив і по якомусь часі по потягу почала швендятись залізнична поліція, яка в основному складалася з "фольксдойчів"-поляків. Поліцай заглянув до нас до середини і, побачивши Стефу у вишиваній блюзі, запитав її про документи. Вона вийняла свою "кенкарту" і подала поліцаєві.
— Ви не можете у цьому вагоні їхати, — сказав він по-німецьки. — Вона їде зі мною, а мені не можна в тамтому вагоні їхати.
— Це мене нічого не обходить, ви можете тут їхати, але вона мусить цей вагон опустити.
— Вона їде зі мною і цього вагону не опустить, — сказав я піднесеним голосом. Стефа в дійсності не розуміла, що ми говоримо, але здогадувалася й тому взяла свою торбинку й хотіла виходити. Я зупинив її.
— Вона не може у цьому вагоні їхати, бо вона не німка.
— Я також не німець, — відповів я, а їду.
— Ви в уніформі, — відповів він.
Мене найбільше вразило то, що він зовсім не питався за документи тих двох інших пасажирів, які говорили по-польськи. Але тому, що моя товаришка Стефа мала на собі українську вишивку, поліцай відразу знав, що вона українка.
— Вона їде зі мною, а як вам не подобається, то спровадьте сюди вашого зверхника і тоді побачимо, чи ви маєте право її викинути, коли вона їде зі мною. — Поліцай вийшов і більше до нас не вертався.
В Рожанівці залізничної станції не було, а тільки перестанок і ми, вийшовши з потягу, пішли до села, що тягнулося вздовж потока в ярі. Я пішов через городи прямо на мою колишню квартиру. Коли я надходив з городу, я ��авважив коло хати дві жінки, з яких одна була моя господиня. Ця друга зробила якийсь не зрозумілий для мене рух ніби збиралась десь бігти і раптом стала. Вони обі дивилися збентежено в мій бік.
— Добрий вечір, — сказав я перший, бо сонце вже наближалось до заходу.
— Добрий вечір, — сказала моя господиня ніби з якоюсь радістю, — але ж бо ви нас настрашили.
Друга жінка, я була це молода дівчина, все ще дивилася на мене недовірливо. Я не міг зрозуміти, чому вони могли мене так настрашитися.
— Бачите, — заговорила знову господиня, — ця дівчина з Товстого, з ґетто, ну й коли ми побачили, що йде якийсь німець, нам обом у п'ятах застигло. Я думаю, що вам не треба більше пояснювати. Не бійтеся нічого, — звернулася вона до молодої жидівки, — це свій чоловік і ми всі його знаємо.
Господиня пішла до хати, а я залишився ще на дворі й розпочав розмову з дівчиною. Це не була мадярська жидівка, бо зовсім гарно говорила по-українськи.
— Чому ж ви сидите в ґетто, — запитав я її, — ви так говорите, що вас не пізнати, що ви не українка та й з виду ніхто би не міг сказати, що ви жидівка.
— Але ж я не сама, — відповіла вона, — в мене батько й мати, сестра і молодший брат. Як же я могла б їх лишити? Що вже має бути — то нехай буде нам усім разом.
— Я бачив весною, як якраз тут у Товстому п'ять чи шість німців і стільки ж поліцаїв провадили на жидівський цвинтар жидів групами щонайменше по двісті осіб, старих і молодих, чоловіків і жінок. Всі вони знали, що їх ведуть на смерть і, помимо того, що вони нічого не могли стратити, а тільки скористати, ніхто з них, а в тому молоді здорові хлопці, не відважився кинутись на тих 10 чи 12 осіб-конвоїрів.
— Кажуть, що це наше призначення, а з судьбою важко боротися. Дискусія наша нічого не давала, бо й ця дівчина не вирішувала справи, бути чи не бути жидівському народові. Сонце вже було заховалося і господиня покликала нас на вечерю. Під прикриттям ночі дівчина-жидівка повернула назад до ґетта. Цікаво, яке її було призначення, перетривати німецьку окупацію чи, як ягня, загинути від кулі гестапівця? То був мій останій побут у Рожанівці.
Я переночував на своїй колишній квартирі й на другий день рано виїхав до Львова, а далі до Гайделяґру. Це була субота і зі Львова до Дембіци я їхав в потязі з родинами добровольців, які також мали право користуватися вагонами "тільки для німців".
29 серпня в неділю рано я прибув до сотні, яка якраз вибиралася на польову Службу Божу. Почалися сірі дні муштри й рекрутського життя у бараках 10 компанії 14-го батальйону ��ивізії "Галичина" для спеціяльного призначення.
Перша частина.